пʼятниця, 28 січня 2011 р.

Теорія "великої людини" в бізнесі


Теорія "великої людини" в бізнесі

Стівен Реттнер 
Пон, 24/01/2011 - 18:45
apple_big.jpg
Автор: Cтівен Реттнер, у минулому провідний радник з питань порятунку автомобілебудівної галузі міністра фінансів США

Історики не задокументували, хто першим – Шарль де Голль чи Жорж Клемансо – оголосив, що "кладовища повні незамінних людей". Хоча це дійсно має бути так, деякі гендиректори близькі до серйозного тестування цього афоризму.
У верхній частині будь-якого списку таких безсмертних, безсумнівно, буде Стів Джобс – і завдяки створенню Apple, і згодом через переможне повернення, щоби витягнути її з кризи та зробити другою після ExxonMobil найдорожчою компанією у світі за ринковою капіталізацією.
Звичайно, ми ще не знаємо, коли і чи взагалі повернеться Стів Джобс, якого радше поважають, ніж люблять, що означатиме його відсутність для наймоднішої компанії у світі. Але ця сага нагадує нам про приголомшливу різницю в тому, що люди можуть зробити на чолі гігантських компаній.
За свою 28-річну кар’єру банкіра я не раз чув цю розповідь. 1984 року, коли Майкл Ейснер і Френк Веллс прийшли в обложену кредиторами Walt Disney, ніхто з нас у Morgan Stanley (консультант цієї компанії) не поставив би навіть копійки на її шанси. Утім, протягом наступних 10 років курс акцій Walt Disney зростав майже на 30% щороку. (Іноді для танго потрібні двоє: після випадкової смерті Веллса 1994 року компанія знову втратила орієнтацію).
Тим часом Лу Герстнер прийняв командування в IBM 1993 року і привів лише нового фінансового директора (і директора з управління людськими ресурсами, який незабаром залишив компанію), а тоді застосував метод рукопашного бою, щоби батогом надати компанії її форми. "Останнє, що потрібно цій компанії, – це візія", – незабутньо гаркнув він, коли в нього запитали про суть його стратегії.
Непереконливо? Розглянемо кілька діад – пар компаній, схожість у бізнесі яких полегшує порівняння. Протягом десятиліть General Motors і Ford стикалися практично з ідентичними викликами – ті самі обмежувальні угоди з профспілкою United Auto Workers, те саме коливання цін на бензин, та сама конкуренція з боку азійських автовиробників, а зовсім нещодавно – та сама кредитна криза.
До 2006 року Ford ледь стояла на ногах, поширеною була думка, що вона в гіршій формі, ніж GM. Нащадок сім’ї Білл Форд самовіддано вирішив відмовитися від посади гендиректора на користь аутсайдера в галузі – Алана Малаллі. Через три роки GM – яка дотримувалася своєї практики просування інсайдерів – була банкрутом, потребуючи вливання $50 млрд з грошей платників податків, тоді як Ford залишилася платоспроможною і не потребувала допомоги Вашингтона. Торік навіть за слабкого продажу автомобілів Ford вигризла рекордні прибутки.
Візьмемо ще General Electric і Westinghouse. У квітні 1981 року Джек Велч став гендиректором GE. Тоді GE і Westinghouse були запеклими суперниками. Хоча доходи GE були більшими, обидві компанії виробляли лампи, електроприлади, турбіни й обладнання для АЕС і володіли телеканалами та кредитними спілками. Дві корпорації не могли б бути більш подібними, якби їхні засновники не вирішили досягнути цієї мети.
Утім, через два десятиліття слава Westinghouse зійшла нанівець, а GE – серед найшанованіших і найдорожчих компаній. Протягом 14 років, перш ніж Westinghouse продала свій бізнес у промисловості, її акції зросли на 126%, а GE – на 931%. Звідки ця величезна різниця? GE мала Велча, а у Westinghouse крутилася за цей час низка посередніх гендиректорів.
У залах бізнес-шкіл применшують досягнення Велча у GE, стверджуючи, що вона мала цілу династію великих лідерів, і хоча гендиректор може бути найпомітнішим із них, саме великі команди будують великі компанії. Це може бути правдою, але як пояснив мені якось Велч: "Гравці класу А наймають гравців класу А, і гравці класу В наймають гравців класу В".
Для таких компаній, як Apple, виклик ускладнює ймовірність того, що в більш "творчому" бізнесі (згадайте Walt Disney) один або два керівники можуть і змінити більше.
Не зрозумійте мене неправильно. Багато компаній цілком успішні з компетентними, абсолютно замінними керівниками нагорі. А ті, які мають там "велику людину", що докладає руку до всього, можуть обрати цілком катастрофічний шлях. Великі люди не завжди знають, коли треба піти зі сцени або як виростити суперзіркову заміну (хоча Велч і Герстнер досягли успіху в обох завданнях).
За всіма показниками, Сенді Вейл був блискучим підприємницьким лідером, перебудувавши малий комерційний банк з Балтимора у велетня Citigroup. Його образ почав псуватися 1998 року, коли він звільнив свого протеже Джеймі Даймона і, врешті-решт, передав управління банком лояльному, але набагато менш досвідченому заступникові.
Ми добре знаємо наслідки цього рішення: Citi майже збанкрутувала, а Даймон вивів JPMorgan з кредитної кризи без втрат у жодному кварталі! Знову ж таки, менеджмент відіграв важливу роль.
Піар-машина Apple наполягає, що компанія має добру запасну команду і надалі випереджатиме всіх. Це, радше за все, правда, принаймні зараз. Зоряні доходи компанії на Різдво, здавалося б, ненаситний попит на гламурну лінійку її продуктів і серйозний конвеєр планів із запуску нових продуктів можуть із певністю тримати її на рівні протягом тимчасової відсутності Джобса. Але так само, як Apple ніколи не врятувалася б без нього трохи більше ніж десять років тому і не сягнула б $316 млрд ринкової вартості нині, важко уявити собі, що вона без нього чи його клона збереже своє повне домінування в такому гіперконкурентному просторі.

Автор:

Стівен Реттнер [Steven Rattner] – у минулому провідний радник з питань порятунку автомобілебудівної галузі міністра фінансів США й автор книжки "Реструктуризація" [Overhaul] – про реструктуризацію GM і Chrysler.
Джерело: Західна аналітична група за матеріалами The ’great man’ theory of business The Financial Times, 20.01.2011; зреферував: Омелян Радимський

Немає коментарів:

Дописати коментар